Стаття Ягшиєвої Дінари: Невиплата заробітної плати: наслідки та відповідальність

zarplata

Кодекс законів про працю (далі – КЗпП) закріплює основні права працівників. Серед них – право на одержання роботи з оплатою праці не нижче встановленого державою мінімального розміру. Стаття 43 Конституції України, в свою чергу, закріплює право саме на своєчасне одержання винагороди за працю, яке захищається законом. Але на даний час в Україні склалася ситуація, коли це конституційне право працівників часто порушується.

Так, за даними Державної служби статистики України, загальна сума заборгованості з виплати заробітної плати на початок 2013 р. становила 893,7 млн. грн. (серед усіх областей по заборгованості лідирує Донецька область-172,9 млн. грн., Харківська область – 88,7 млн. грн. та м. Київ – 80,7 млн. грн.). Тому, рішенням Уряду України визнано ключовим пріоритетом соціальної політики до кінця 2014 року саме ліквідацію заборгованості із заробітної плати.


Маючи на меті поглиблено розглянути дану проблему, її наслідки, та запропонувати способи її вирішення, спочатку нагадаємо що таке заробітна плата та які форми і строки її виплати.

Так, згідно статті 1 Закону України «Про оплату праці», заробітна плата – це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Заробітна плата працівників виплачується:

  • у грошових знаках, що мають законний обіг на території України, або може виплачуватися банківськими чеками (виплата заробітної плати у формі боргових зобов’язань і розписок забороняється);
  • як виняток, колективним договором, може бути передбачено часткову виплату заробітної плати натурою (за цінами не вище собівартості) у розмірі, що не перевищує 30 відсотків нарахованої за місяць, у тих галузях або за тими професіями, де така виплата, еквівалентна за вартістю оплаті праці у грошовому виразі, є звичайною або бажаною для працівників, крім товарів, перелік яких встановлюється Кабінетом Міністрів України.
  • регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором, або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації, але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів, та не пізніше семи днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата;
  • виплата заробітної плати відбувається за місцем роботи, або за заявою працівника виплата заробітної плати може здійснюватися через установи банків, поштовими переказами на вказаний ними рахунок (адресу) з обов’язковою оплатою цих послуг за рахунок роботодавця.

Слід підкреслити, що законодавець, діючи в інтересах працівників, як менш захищеної сторони трудових відносин, встановив, що оплата праці працівників підприємства здійснюється в першочерговому порядку, а всі інші платежі здійснюються підприємством після виконання зобов’язань щодо оплати праці. Тобто, своєчасність та обсяги виплати заробітної плати працівникам не можуть бути поставлені в залежність від здійснення інших платежів та їх черговості.

Виникає логічне питання: якщо законодавець встановив обов’язок  роботодавця виплачувати належну працівникам заробітну плату у чіткі строки, то чому виникає проблема великих заборгованостей із заробітної плати? Усталена судова практика по вирішенню справ, щодо невиплати заробітної плати дає нам декілька відповідей. Отже, заборгованість виникає у випадках:

1) коли роботодавець не має реальної можливості та наявних грошових коштів виплатити заробітну плату своїм працівникам, через скрутне фінансове становище підприємств, особливо, коли підприємство знаходиться на стадії банкрутства. Так, наприклад, згідно даним Forbes.ua найбільшими боржниками по виплаті заробітної плати серед приватних підприємств є ПрАТ«Авіакомпанія «Аеросвіт», ПАТ«Сімферопольський склотарний завод», ТОВ «Спецшахтопрохідка» – усі ці підприємства знаходяться у процедурі банкрутства;

2) коли на підприємстві існує вже значна заборгованість із заробітної плати, яка виникла з вини попереднього керівника. В цьому випадку, роботодавець не може виплатити заборговану заробітну плату, адже наявні кошти йдуть на виплату поточної заробітної плати;

3) коли роботодавцем здійснюється спрямування коштів на поточні невідкладні платежі: на задоволення потреб підприємств; на сплату податків, зборів та інших обов’язкових платежів; на погашення банківських кредитів і т.д. В цьому випадку, роботодавець, маючи обмежені фінансові ресурси, спрямовує наявні кошти, на погашення тих платежів, які є більш пріоритетними на його думку, чи за непогашення яких передбачаються санкції (наприклад, за непогашення кредитів – можливість вилучення заставного майна). Саме тому, роботодавці, часто, віддають перевагу оплаті інших платежів, ніж своєчасній і повній оплаті праці працівників, сподіваючись на терпимість працівників та на безкарність своїх дій.

Проте роботодавцеві не слід розраховувати, що порушення ним права працівника на своєчасне одержання заробітної плати у повному обсязі за виконану роботу не тягне за собою ніяких наслідків для роботодавців. Так, згідно статті 26 Закону України «Про оплату праці» встановлено, що за порушення законодавства про оплату праці винні особи притягаються до дисциплінарної, матеріальної, адміністративної та кримінальної відповідальності згідно з законодавством.

Таким чином, роботодавець несе:

1) дисциплінарну відповідальність: згідно пункту 1-1 статті 41 КЗпП, якщо внаслідок винних дій керівника (інших посадових осіб) підприємства, установи, організації заробітна плата виплачується не своєчасно або в розмірах, нижчих від установленого законодавством її мінімального розміру, трудовий договір з винними особами  може бути розірваний з ініціативи власника, або уповноваженого ним органу.

2) матеріальну відповідальність: згідно пункту 9 статті 134 КЗпП  керівник підприємства, установи, організації всіх форм власності, винний у несвоєчасній виплаті заробітної плати понад один місяць, що призвело до виплати компенсацій за порушення строків її виплати, і за умови, що Державний бюджет України та місцеві бюджети, юридичні особи державної форми власності не мають заборгованості перед цим підприємством несе матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди.

3) адміністративну відповідальність: згідно статті 41 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі – КУпАП)  у вигляді накладення штрафу від тридцяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

4) кримінальну відповідальність: згідно статті 175 Кримінального кодексу України (далі ККУ) у вигляді:

  • накладання штрафу від п’ятисот до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;
  • виправними роботами на строк до двох років;
  • позбавленням волі на строк до двох років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років;

У разі нецільового використання коштів, призначених для виплати заробітної плати: накладання штрафу (від тисячі до півтори тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян); обмеження волі до трьох років; позбавлення волі на строк до п’яти років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

До кримінальної відповідальності може бути притягнутий керівник підприємства, установи або організації незалежно від форми власності чи громадянин – суб’єкт підприємницької діяльності, в разі безпідставної невиплати заробітної плати більш як за один місяць, вчиненої умисно .

Невиплата заробітної плати, що визнається злочинною згідно статті 175 ККУ, має бути обов’язково безпідставною. Якщо виплата заробітної плати не здійснюється на законних підставах (наприклад, несплата частини заробітної плати в результаті відрахування із неї для покриття заборгованості працівника підприємству, установі, організації, на якому він працює) або її невиплата зумовлена об’єктивними причинами (наприклад, неповним бюджетним фінансуванням), то така невиплата не вважатиметься злочином. Також, невиплата заробітної плати вважається злочином, за умови її невиплати більше ніж за один місяць, адже невиплата заробітної плати лише за один місяць вважатиметься адміністративним правопорушенням, передбаченим статтею 41 КУпАП.

Які ж існують способи притягнення роботодавця до відповідальності?

1)      Притягнення до адміністративної відповідальності.

Державна інспекція України з питань праці при Міністерстві соціальної політики України – це виконавчий орган, який здійснює державний нагляд та контроль за додержанням підприємствами, установами, організаціями законодавства про працю. При порушенні прав громадянина (працівника) роботодавцем, громадянин має право звернутися до Державної інспекції з питань праці. У зверненні до Державної Інспекції з питань праці слід вказати, які норми чинного законодавства порушені роботодавцем, а також термін невиплати заробітної плати та її розмір. Виконуючи свої обов’язки Державна інспекція має право проводити перевірки підприємств, установ, організацій та фізичних-осіб підприємців, що використовують найману працю. У разі виявлення порушень роботодавцями законодавства про працю, Державна інспекція з питань праці може видавати в установленому порядку роботодавцям обов’язкові до виконання приписи щодо усунення порушень законодавства про працю, складати, у випадках передбачених законом, протоколи про адміністративні правопорушення, розглядати справи про адміністративні правопорушення і накладати адміністративні стягнення. Отже, саме Державна інспекція з питань праці уповноважена притягнути роботодавця до адміністративної відповідальності.

2) Притягнення до кримінальної відповідальності.

Працівник, чиє право було порушено, має право звернутися до органів міліції, прокурора із заявою, в якій повідомити про скоєне щодо нього кримінальне правопорушення. Слідчий, прокурор невідкладно, але не пізніше 24 годин після подання заяви, повідомлення про вчинене кримінальне правопорушення зобов’язаний внести відповідні відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань та розпочати розслідування. Згідно статті 216 Кримінально-процесуального кодексу України (далі – КПК України), розслідування злочину передбаченого статтею 175 ККУ здійснюється слідчими органів внутрішніх справ. Слідчий, який здійснюватиме досудове розслідування, визначається керівником органу досудового розслідування. Проте, процесуальне керівництво розслідуванням здійснюватиме прокурор, який даватиме доручення слідчим (співробітникам органів внутрішніх справ України) і прийматиме або погоджуватиме ключові процесуальні рішення.

Після закінчення досудового розслідування прокурор має здійснити одну із таких дій:

1) закрити кримінальне провадження (згідно підстав ст. 284 КПК України);

2) звернутися до суду з клопотанням про звільнення особи від кримінальної відповідальності. При цьому, ч. 3 ст. 175 ККУ передбачає можливість звільнення від кримінальної відповідальності особи, якщо до притягнення її до кримінальної відповідальності, а саме до пред’явлення їй обвинувачення, нею було здійснено виплату заробітної плати;

3) звернутися до суду з обвинувальним актом.

3) Притягнення до цивільно-правової, матеріальної відповідальності.

Звертаючись до суду, працівник, права якого були порушені, може в порядку цивільного судочинства вимагати стягнення невиплаченої заробітної плати та інших компенсацій.
Слід підкреслити, що КЗпП  у частині 2 статті 233 встановив, що у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком. При цьому, згідно пункту 1 частини 1 статті 5 Закону України «Про судовий збір», позивачі  –  за  подання  позовів про стягнення заробітної плати, поновлення на роботі та за іншими вимогами,  що випливають із трудових правовідносин звільняються від сплати судового збору.
Позовна заява має бути обґрунтована, містити та відповідати вимогам встановленим статтею 119 Цивільного процесуально кодексу України.

До заяви має бути додано докази:
1) перебування заявника у трудових відносинах із боржником;
2) підтвердження сум, які підлягають стягненню (доказом може бути будь-який належно оформлений документ, що вказує на розмір нарахованої заробітної плати та компенсації за порушення строків її виплати, зокрема, довідка бухгалтерії боржника, розрахунковий лист чи копія платіжної відомості тощо).

Предмет позову, в даному випадку, можуть становити вимоги, на задоволення яких особа має право згідно законодавства за порушення права на своєчасну оплату праці.
Отже, предмет позову можете складатися з таких вимог:

1) власне стягнення заробітної плати( при цьому слід посилатися на статтю 115 КЗпП)

2) стягнення компенсації згідно із Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв’язку з порушенням строків їх виплати». Так, згідно із статтею 1 даного закону, підприємства, установи, організації здійснюють  компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у разі якщо рівень інфляції за строк прострочення виплати заробітної плати збільшився більше чим на 1%. Сума компенсації обчислюється шляхом множення суми нарахованого, але не виплаченого громадянину доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов’язкових платежів) на індекс інфляції в період невиплати доходу (інфляція місяця, за який виплачується доход, до уваги не береться). Виплата компенсації провадиться у тому ж місяці, у якому здійснюється виплата заборгованості за відповідний місяць ;

3) стягнення моральної шкоди:  згідно із статтею 237-1 КЗпП відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв’язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Факт моральних страждань та причинно-наслідковий зв’язок  між завданими моральними стражданнями та правопорушенням має бути доведено.

Слід додати, що на даний час, очікує на друге читання законопроект № 2547 від 15.03.2013 року «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо встановлення пені у разі невиплати заробітної плати, стипендії, пенсії чи іншої встановленої законом виплати або її затримки», яким встановлюється пеня, що виплачується громадянам у зв’язку з невиплатою або затримкою виплати заробітної плати, в розмірі 0,5 відсотка неотриманої суми заборгованості за кожний день затримки виплати.

Зазначимо, що згідно статей 95 і 96 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України), заяви про стягнення нарахованої, але не виплаченої заробітної плати, а також належної до виплати компенсації, розглядаються у наказному провадженні.

Натомість, вимоги про стягнення заробітної плати у разі наявності спору щодо розміру заборгованості чи права на її отримання, а також вимоги про стягнення моральної шкоди розглядаються у позовному провадженні.

Відповідно до положень пункту 2 частини першої статті 367 ЦПК судовий наказ про виплату заробітної плати, але не більше ніж за один місяць, підлягає негайному виконанню, а згідно з частиною другою статті 367 ЦПК і суд має право допустити негайне виконання судового наказу в разі стягнення всієї суми заборгованості із заробітної плати.

На останок, хотілось би нагадати, що заробітна плата – це винагорода за працю, яка в обов’язковому порядку має бути виплачена, а своєчасність її одержання – конституційне право громадянина, яке захищається законом. Тому, якщо це право порушується, воно має бути захищено, відновлено, а винні особи мають бути притягненні до відповідальності. Способи захисту конституційного права громадянина на своєчасну оплату праці, які перелічені у даній статті не є вичерпними. Так, наприклад, при масовій невиплаті підприємствами, установами, організаціями заробітної плати, працівники можуть також  вдатися до акцій масового протесту, або до крайнього засобу (коли всі інші можливості вичерпано) вирішення колективного трудового спору (конфлікту) – страйку, право на проведення якого закріплено статтею 44 Конституції України.

Статтю розміщено на сайті “ЛІГА ЗАКОН”

Ягшиєва Дінара
Юрист

АК “Маршаллєр і партнери”
www.marshaller.com.ua

[ratings id=”1428″]